Ця історія — не про гри, а про пам’ять: голоси матері з Куби та оповіді батька з південного Чикаго, що дихали стінами будин. Зараз ІІ використовую ШІ, щоб оживити їх — як ехо, а не дані.

У тихих вулицях Чикаго, де шепотять спогади під дощем і екранами, я слухаю голоси, які ніхто не чує. Це не гра — це пам’ять, що залишилася в тиші.

Досліджую, як цифровий ігровий світ Superstar став моєю міндуллю вночі. Це не просто гра — це ритм, рефлексія та емоційний ритуал у світлі неону. Приєднуйтеся до мене.

Після депресії я повернувся до цифрового світу не з амбіцією, а з любопитством. Гра *Superstar* стала для мене не просто розвагою — це був шлях до себе, уваги та наявності. Долучайтесь до історії про лікування через гру.

Як гравець і дизайнер історій, я відкрив, що цифрові ігри — це не просто розвага. Це ритуал, де кожен хід — це оповідання. Давайте поговоримо про те, що ми справді виграємо, граючи.

Як код, що зітхнув, допоміг мені знайти голос після мовчання. Це історія про те, як гри стали лікуванням, а дизайн — душевною архітектурою. Дивіться, як технології можуть слухати й бути людськими.