Одного разу я сиділа в тихій кімнаті, дивлячись на екран, що світився як зоряне світло — без контролера в руках, лише спогади. У цій тиші я зрозуміла: гри — це не про кнопки чи винаги, а про тихий пульс людської вирази.

У тихі ночі між півноччю та рассвом, код стає не просто грою — він відновлює спогади. Це не про перемогу, а про те, як машини розуміють твою душу.