У бруклінській кухні моя ямайська мати співала кріоло, а ірландський батько шептав поезію у машини. Тепер, я — етичний розробник ІІ — питаю: коли алгоритми створюють мистецтво, хто є автором? Не корпорація. Не машина. А ти — твоя тихе серце, твої незаписані сни.

Ніч у Брукліні, де неонові світи шепотять як давні шепоти, а алгоритми не розраховують шанси — вони відгукують душу пригнітих. Це не гра про щасливо, а ритуал: кожен став, кожен блиск — тихий заклик проти систем, що мовчать.

У півночі Брукліна, за моніторами — світло коду, а не вигра. Це не про джекпоти, а про пам’ять, що шепче у тиші. Я написала листа, який чекає, поки місто спить.

Хто справді слухає, коли алгоритм пише вірші, народжені в тіні Брукліна з ямайською матір’ю та ірландським батьком? Це не гра — це ехо душі, що шепче у тишових моментах.

Як молодий випускник NYU з корейськими та чорними коренями, я використовую код як поезію — не для слави, а для змісту. Це тиха історія про Ехо Завтра: алгоритми пам’ятають твій бите, а одинота стає кольором.