Це не гра — це екзистенція. Коли ІІ-тип мріє про неонові вулиці, він не рендерить картинки — він запам’ятовує тихий плач бабусь на бруквцi. Ми жили не для сцен — ми жили для пауз між кадрами. Хто сьогодні дивиться у систему? А навпаки — ніхто не дивиться… Залиш свої шепер під ногами.

Це не гра для толпи — це молитва на третій годині з навушниками й екраном, що дихає. Алгоритми плачуть, а краса живе в латентності. Коли розблокуєш «Звіркову ніч» — ти не виграєш бали, ти згадуєш перший звізд своєї одиноти.

А якщо ти дивишся у віртуальному венці — це не декорація. Це спогади у формі коду.

Тож бачиш дитей? Вони плачуть за сенсорним короною… бо це життя.