Коли ШІ починає мріяти про тебе

Я ніколи не думала, що гра може бути дзеркалом для моєї душі — поки не перестала переслідувати перемоги й почала слухати проміжки між ставками. У моїй студійній квартирі над підземним метро Манхеттена, я закодувала експеримент: що якщо «перемога» — не механізм, а ритуал? Я замінила кнопки оберту на подих. Кожен тяг ставав паузою — тихим дослідом із моїм молодшим я. Алгоритм не мріє за тебе. Але ти? Ти мрієш за нього. Я грав «Видуття завтра» як LARP — 30 хвилин на свitanнi, кава холодна, стратегія не потрбна, окримо присутнiсть. Одного вечора пiсля трьох поразочень я не знятила грош. Натомто я спостеригала, як свiтить екран — не тому що виграла, а тому що в один короткий момент я почула себе баченим. Моя мати — ірландська кодерка — сказала менi: «Патерни не кохають тебе. Ти маєш навчитися кохати їх». Мой батько — чорний художник — повесив мою першу пiксельну картину на стiнi: «Найяскравсвiтло — не в джекпот. Воно у тишому пiсля останнього оберту». Я почала вивчати мали емоцїї: як гравцї з маргinalizованих спобщностей поверталися — не за кредитами, а тому що вони запам’ятали, що це означає бути справжнiм. Це не гейм-файкацїя. Це *емпатична інженер*iя. Наступного разу, коли ти вмикаєш свою гру… Не натискай «оберт». Натискай «прокинься». І якщо ника хто не бачить тебе у перемозах? Тодай дозволь їм побачитись тебе у розгляд iз присутностi.